Пряма мова
Віктор Ющенко. Сказати правду (газета "Без цензури". - № 37. - 21-27 листопада)
Україна довго не могла говорити про Голодомор. Лише велика поетеса Ліна Костенко мала відвагу написати:
«Ой ти ж роде мій, роде, родоньку,
Чом бур’ян пішов по городоньку?
Роботящий мій з діда-прадіда,
Двір занедбаний, Боже праведний...».
Мовчанням тоталітарна влада вдруге вбивала мільйони людей, похованих у безіменних могилах, бо їхня доля не могла застерегти живих.
У давні часи кожен грек знав про долю Едіпа, ім’я якого означає «зі спухлими ногами». В усіх грецьких містах показували вистави про те, як цар Фів прирік на голодну смерть дитину, покинувши її в лісі. Нелюдський учинок викликав гнів богів, розплатою за злочин стала загибель царського роду й незліченні біди для міста. Так трагедія пояснювала один з найдавніших законів, який забороняв батькові покинути дитину, поки в нього самого ноги не спухнуть від голоду. Так за сім століть до Христа людей учили людяності.
Сімдесят років тому комуністична влада СРСР укинула Україну в темряву такої дикості, коли траплялося, що люди не лише кидали, а й навіть їли малих дітей. Мільйони чоловіків, жінок, старих і дітей було оголошено не людськими істотами, а «куркулями», приреченими на знищення. Їх убили. Злочин проти українського народу був продуманим та організованим, був геноцидом. Доки голодний мор залишатиметься білою плямою в історії, доти людство не побачить усього ланцюга геноцидів ХХ століття.
Леонід Плющ колись справедливо зауважив, що Голодомор був «соціально-національним геноцидом», який став передвісником «національно-соціалістичного геноциду». Інформацію німецького консула про сотні трупів, які щоранку збирали в Харкові, доповідали новопризначеному канцлерові Гітлеру. І він ще тоді прихильно поставився до звільнення майбутнього «життєвого простору».
Злочини геноциду мають багато спільного, хоч коїли їх у різний час у різних місцях – від Німеччини до Камбоджі. Їх коріння переплетене між собою. Світ не буде убезпечений від повторення трагедій, якщо не розбереться в причинах злочинів. Правда про Голодомор – це внесок, який Україна повинна зробити на захист людяності. Правду про організоване вбивство голодом важливо сказати саме тепер, коли нашій цивілізації кинуто глобальний виклик з боку міжнародного тероризму. У боротьбі із цією загрозою дуже важливою є не лише військова, а й моральна перевага. Забуття геноциду, терору проти цілих народів, дає ідеологам тероризму можливість знаходити нових прихильників, твердячи про «подвійні стандарти» в політиці держав і міжнародних структур.
На жаль, Україна дуже важко починає розмову про Голодомор. Влада України й на тринадцятому році незалежності не хоче перед світом назвати Голодомор злочином проти людства. Слово «геноцид» зустрічається в недавній резолюції палати представників конгресу США із приводу 70-річчя Голодомору. Але ні слова «злочин», ні слова «геноцид» не вимовив Президент України, кажучи із трибуни ООН про голод в Україні.
Немає цих слів і в спільній заяві, підготовленій Представництвом України при ООН. У документі мовиться про порушення прав людини в колишньому СРСР, про громадянську війну й викликаний нею голод на Волзі, Північному Кавказі, Казахстані тощо. Але в ньому немає оцінки Голодомору з точки зору національних інтересів, впливу на долю нашого народу та на процес формування в Україні сучасної політичної нації. Через таку аморфність дехто з лідерів сусідніх країн згадує про Голодомор як про «трагедію народів України» лише в контексті розширення продовольчої допомоги ООН.
Кажуть, що зовнішня політика є продовженням внутрішньої. Влада не хоче правдиво оцінити трагедію не лише тому, що стоїть однією ногою в комуністичному минулому. Компартія, яка декларує своє походження від ВКП(б) – КП(б)У, і сьогодні глибоко інтегрована в недемократичний політичний режим. Небажанням дати оцінку Голодомору цей режим платить за можливість використати комуністів у своїх планах.
Нехай цинічні маневри залишаться на совісті тих, що їх ведуть. Патріотичні сили повинні перед усім світом сказати про Голодомор як про геноцид проти українського народу, як про організоване знищення мільйонів людей, як про злочин проти людства й людяності. Ми не заспокоїмося, поки не доб’ємося справедливості. Нам не буде спокою, поки правда не буде почута. Це наш обов’язок перед «мертвими, живими і ненародженими». Це також наш крок у європейське майбутнє. Адже бути Європою означає, крім іншого, засвоїти науку розраховуватися з минулим.
Матерiали
|
