БОРИСЕНКО В.К. Голодомор в Україні 1932-1933 років (за матеріалами усних свідчень) Відомі в історії три голодомори в Україні 1921-1923 років, 1932-1933 років, 1946-1947 рр., здійснені червоною Москвою були спланованою злочинною акцією проти української нації. Це підтверджено численними документами, свідченнями усної історії. Але ще й досі деякі фальсифікатори намагаються пояснити голод 1921-1923 років та голод 1946-1947 років засухою у південних районах України, що не відповідає жодним реальним обставинам. Україна має таке географічне розташування, що суха погода в окремих областях завжди компенсується значною кількістю опадів в інших, і тому це ніколи не може спричинити голоду. Документами доведено, що у ті голодні роки хліб з України вивозили на експорт. Найстрашніший, найжорстокіший голодомор 1932-1933 рр. просто замовчувався, бо це була очевидна політична репресія проти українського етносу, геноцид, який за своєю жахливою суттю не може залишити байдужим світ. І тоді хліб в Україні також був, його вивозили, і навіть знищували, щоб вбити голодом саме український народ. Минає 70 років з цієї трагічної дати в історії нашого народу, але рани живі… Професор соціології Лондонського університету Ентоні Д.Сміт у своїй праці “Національна ідентичність” (К., 1992, с. 39-40) визначає два головні види нищення етносів: геноцид та етноцид. Під геноцидом автор розуміє ті випадки, коли відомо, що масова смерть культурної групи була задумана наперед і підставу такого наміру становило саме існування цієї культурної групи. До дій етноциду Ентоні Д.Сміт відносить “культурне поглинання та етнічне перемішування”. Ці обидва види нищення етносу були застосовані більшовицьким урядом Росії до українців у ХХ сторіччі. Подібний жорстокий злочин проти українського народу не має аналогів у світі. Зрозуміло, що тема голодомору українців в роки правління “совєтів” була табуйованою. Публікації про голод в Україні вийшли спочатку за кордоном. Це відома праця Р.Конквеста “Жнива скорботи”. К., 1993. (Переклад з англійського видання): Robert Conquest. The harwest of sorrow: soviet collectivization and the terror-famile. New York; Oxford, 1986 та інші. У роки незалежності України було опубліковано цілий ряд документів, які засвідчили, що голодомор українського селянства 1932-1933 років був свідомо запланованим вбивством мільйонів неповинних жертв, серед яких найбільше дітей і людей похилого віку(1). Найбільш актуальним тепер завданням видається зібрати свідчення людей, які самі пережили голод і були очевидцями мученицької смерті людей, своїх рідних. З кожним днем таких свідків, які на той час мали 10-15 років і цю подію до смерті не зможуть забути, стає все менше. Але тоді ми втратимо дуже цінну інформацію, яку дає усна історія. А що найважливіше, студенти, майбутні історики, зможуть більш реально самі оцінити правду і фальш, пізнати свою трагічну історію з першоджерел. За спеціально розробленою програмою-запитальником студенти історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка влітку 2002 р. записували свідчення про голодомор у селах переважно Київської, Черкаської, Чернігівської, Житомирської, Вінницької, Полтавської, Сумської, Кіровоградської областей. Такий географічний вибір студентами зумовлений походженням, або проживанням їхніх батьків і родичів у досліджуваних селах, що сприяло полегшенню безпосереднього спілкування і контакту студентів та інформаторів. Бо відомо, що острах серед людей живе і досі. Більшість людей дуже вагаються назвати своє прізвище та ім’я незнайомцям, коли бачать, що це фіксується на папері чи, ще гірше, на диктофоні. Студенти ІІІ курсу в кількості 150 чоловік та студенти ІІ курсу (15 осіб) в середньому опитали від 5 до 10 осіб. Загальна кількість опитаних свідків голодомору становить понад 900 осіб. Серед свідчень про голод є два види інформації. Перший вид інформації від найстаріших людей, які самі пережили голод і пам’ятають усі жахи цієї події. Другий вид інформації – це перекази батьків, родичів, сусідів молодому поколінню, яке народилося після голоду, але в яких загинули родичі. Перший вид інформації є переважаючим. Свідчать про голод в Україні люди, яким на той час було 10-15 років і тепер вони відповідно старші 80-ти років. Перші узагальнення зібраних матеріалів дають можливість відкрити досі незнайомі сюжети, версії, пов’язані з голодомором в Україні 1932-1933 років, а також підтвердити, слугувати неспростованим доказом найбільшого в цивілізації людства злочином – виморюванням людей мученицькою смертю. Щодо причин голоду, то довідуємося з усної історії селян, які засвідчують одностайно про те, що у 1932 році урожай був добрим. “Врожай тоді був непоганий, так що з голоду мерти не должні були. А які запаси в нас були, то власті забрали. Вигрібали все, де квасолину яку, чи крупи, нишпорили по всіх закутках…” “Говорять, що голод був спланований, бо тоді врожаї хороші були” (с.Бохоники Вінницької обл.) Серед свідчень дуже поширені дві основні версії щодо причини голоду. Більш поширеним твердженням є те, що “Тоді спеціально голод зробили, щоб Україна вимерла…”, “Це Сталін так спеціально зробив, щоб люди вимерли, поголодували і в колгоспи хутчіше пішли”, “Це Сталін мучитель проклятий страшний суд устроїв”. Але трапляється, що люди вважають таке: “В основном голод зробили мєсні, наверху про це нічого не знали”. Кількісно таких думок серед усіх опитаних небагато. Приклад свідчення із села на Кіровоградщині: “Були такі “буксіри”, вони ходили по хатах і забирали все: трохи квасолі, крупи, кукурудзи. В печі шукали, все забирали, все. Одяг також. Це була організована банда. Ми їх харашо знали, бо жили вони в нас на вулиці, і ледачі були, і дурні, нічого не робили, а тільки грабили…” Тут доречно сказати, що в ті часи творилася і нова термінологія, суто народні назви представників влади, які займалися насильницькими діями щодо населення. Так у різних селах досліджуваних областей побутували локальні назви, які відображають сутність подій того часу. Зустрічаємо такі назви тих людців, які витрушували в людей все: харчі, зерно, одяг, рушники, полотно, хустки. Це передусім: обходчики (бо вони поверталися в хати по декілька разів на місяць), комсомольці, погані люди, відбирачі, буксіри, активісти, бригади, партійці, душогуби, комісія, банда, червона мітла, комізани (від комнезави), штирхачі (від того, що вони ходили із залізними палицями і штирхали скрізь, щоб знайти закопані продукти), колективізатори, червоні валки тощо. Ось кілька свідчень: “І ходили ж ці, як їх в біса, “партійці” – свої. Геть крихти з столів загрібали” (с.Красносілля Чигиринського району, Черкаської обл.)” Як свідчать живі свідки тих подій, бригади ходили з осені 1932 року, а також взимку. Коли бачили, що хтось ще не пухлий з голоду, приходили знову й знову, все шукали прихованих продуктів. Як правило, їх ходило від семи до десяти чоловік, так що чинити опір було неможливо. Тим більше, що чимало чоловіків було заарештовано. “Сміливці” мали справу передусім з жінками і дітьми. Свідчить Лучко Петро 1924 року народження із села Запруддя Рокитянського району Київської області: “У 1932-33-ім році штучна голодовка на Україні була. Спеціальні бригади були – “червоні валки”, які витрушували хліб. І голова колгоспу разом з ними з “отрєзом” ходив… Людей і били, і на гарячі сковороди ставили, допитували, де хліб ховають. Корів, коней пооднімали, позганяли й голодом заморили”. А ось свідчення із села Мала Виска на Кіровоградщині: “Вишукували зерно, а як не находили, то забирали все, що трапилося під руку, і одежину яку, і рушники вишиті… Називали їх бандами, бо часто, щоб вивідать, де ховають зерно, людей вони били, були безпощадні”. Як розповідають очевидці на Кіровоградщині, “буксіри” влаштовували обшук. “В матері в косах були заховані гроші, то і їх найшли і забрали”. А ось свідчення Павлуй Галини 1912 року народження з села Киселівка Носівського району на Чернігівщині: “Батька нашого посадили, бо не виплатили всі налоги. Мати осталась з 4-ма дітьми, просила милостиню. Мати плакала, у колиску малого Гаврила, под ряднину всипала трохи зерна. Найшли і забрали… Обстукували своїми палками вони всі стіни, поли”. Прикладів такої жорстокості дуже багато, не щадили ні старих, ні малих, що суперечило традиційній моралі й поведінці народу. Наступало якесь масове отупіння, байдужість, ненависть. Трапляється серед оповідань, що деякі люди вбачали у визискувачах підневільних. Вони розуміли, що це “той клятий Сталін наказав покарати нас бідних людей, бо деякі не хотіли охоче вступати до колгоспів” (с.Макіївка Чернігівської області). Хоч і не часто, але зустрічаються як би виправдання дій комсомольців. Ось свідчення з Кіровоградщини: “Комсомольці ходили, щоб все їстівне забирати. То як у них були розумні батьки, то наказували їм, щоб вони “комсомольці” робили вигляд, що не бачать в хаті нічого: “подивись і вийди” – наставляли. Бо не ходить їм було нізя – бо зразу ж – враг народа. А вони ж ще в школу ходили…” Влада вдавалася і до таких методів, як підкуп окремих людей, натравлювання одне на одного. “Уже взимку, коли люди почали пухнути з голоду, було оголошено, що хто скаже в кого є приховане зерно, то зможе отримати певну частку від знайденого” (Чернігівщина, Носівський район, Ганченко, 1915 р. народження). Люди бідували з 1929-30 років, але справжній голод почався з холодної осені 1932 року. Перші дії людей були спрямовані на пошук порятунку, насамперед чесним шляхом. Забирали з хати майже весь одяг, хустки, вишивані рушники і їхали в Росію, Білорусію, де не було голоду і намагалися обміняти на харчі. Ці сюжети часто зустрічаються в розповідях очевидців. Свідчить жителька с.Поправка Білоцерківського району Київської області 1905 року народження: “Чоловік їздив у Кацапщину хліба мінять на одежу. Позабирав дома всю одежу. Привезе з пуд всього: картоплі, муки. Тоді з села чимало їздило. Як уже раз із третій поїхав Семен, то ніхто вже з тих, хто поїхав, не повернувся. Так і осталися ми втрьох: Василь, Сонька (діти) і я. Я з кумою всю зиму у коморі робили. Ми було у халяви всякої пашні понабираємо… і Василько мій помер, він меншенький був, як Сонька кричала…” Неповернення чоловіка та інших людей, що поїхали міняти одяг за харчі – означало їх фізичне знищення. Про знищення рідних свідчать багато людей. А що головне, що якщо одиницям і вдалося повернутися, то всеодно успіх від обміну речей був приречений на свавілля властей. Свідчить Тутик Наталя (1923 р.н.) із села Запруддя Рокитнянського району, Київської обл.) “Як нас розкуркулили, то батько їздили аж на Херсон, міняли хустки на пуд (16 кг) борошна. Привезли те борошно, то свої куткові “колективізатори” забрали. Вдавалися до допиту дітей. Як свідчить Тутик Н., “Було зі школи йду, а “штирхачі” (ті, що втягали в колгосп) питають, де батько гречку ховають. Я кажу, що не знаю. А вона була схована на хаті (горищі), перемішана з половою. То її штирхачі взяли, перевіяли полову, забрали все до крупиночки…” Отже, стало зрозумілим, що виживання було неможливим через обмін речей на харчі. Але щоб і ця можливість для людей була повністю виключена, влада вирішила забрати і речі, які могли бути предметом обміну. Ці селянські пожитки складалися передусім із запасок, свиток, кожухів, рушників, хусток. Все це було забрано і знесено до колгоспної комори, де було розтрачено (“просвистано”) за горілку. Ось як свідчать про це самі очевидці, зокрема, Здорик Софія 1925 р.н. (с.Поправка Білоцерківського району Київської обл.) “А в голодовку людей обдірали та одежу стягали і у комору здавали ті “комісани” чи “комізани”, як на них казали. А такі були, як Андрониха Ониська та ще декілька, то було в тих комізанів за горілку виміняють одежу. Мати батькові казала, щоб і собі щось наміняв у них, він у коморі робив тоді. А батько каже, що не хочу, бо то людські сльози…” Другий хід до порятунку восени 1932 року був спрямований на втечу до міста, але й він був невдалим, бо як свідчать очевидці: “Багато людей намагалися переїхати у інші місця, але на вокзалі їх штрафували і повертали назад…” (Носівка, Чернігівської обл.) “Без паспорта людина не могла покинути село”. Хоч цей другий шанс був також нереальним, бо просто не випускали із сіл, але люди до останнього подиху намагалися його використати. І саме тому маємо чимало свідчень, що найбільше померлих людей весною 1933 року лежали неподалік залізниць. Вони мерли, не маючи фізичних сил досягти омріяної втечі. Таким чином, залізне кільце голоду міцно замкнулося. Селянство переважно центральних і східних областей України було приречене на вимирання. Шляхи до вижиття вже не могли мати чесних правил. Прийшлося вдаватися до викрадання зерна у колгоспній коморі, але це було майже неможливим, бо за свідченням людей “Токи, комори і поля охраняли енкаведісти”. За вкрадені 3 кг зерна відправляли у тюрму, на висилку, як правило, без надії на повернення. Дуже часто оповідачі згадують про дійовий “закон про п’ять колосків”. Згадує житель… 1915 р.н., с.Макіївка Носівського району Чернігівської обл. “Був закон про “п’ять колосків”. Мій батько в тюрмі був за це. Так і не повернувся”. Але у багатьох випадках влада тоді не займалася відправкою людей до тюрми, а вбивали на місці без суду і слідства. Таких свідчень дуже багато. Ось кілька прикладів: “Убили сина, що ніс з колгоспного баштану один кавун і одну диню. Надзорщики застрелили його на місці…” (Кіровоградщина). Інше свідчення з села Бохоники Вінницької області. “Дядько голодний-голодний. Рве в торбу цю гичку з буряків, а його зловили ці комнезами, забили, заволокли в яму біля річки. Так ніхто і не ховав його…” Самосуди і розправа з людьми були тоді типовим явищем. З численних свідчень можна зробити певні узагальнення про те, хто мав шанси вижити і не голодував у 1932-1933 роках. Це насамперед керівництво колгоспу: голова, бригадири, комірники, сім’ї командирів Червоної армії. Ось свідчить Федосій Герасименко 1926 р.н. с.Байбузи Шполянського району Черкаської області. “Я голоду не знав, як такого. Батько був головою колгоспу. Їсти було що. Я тоді ще малим був, про голод я чув, але не голодував… Держали ми корову, одне порося, їли хліб. Полотна ми не носили…” Мається на увазі одягу з домотканого полотна, з якого одяг (сорочки, спідниці-димки) носила тоді більшість селян, а місцева влада якраз виділялася тим, що одягалася у фабричний одяг. Жителька 1927 н.р. с.Дідовичі Новоград-Волинського району, Житомирської області розповідає: “Мене з двома сестричками мати відвела до нашої баби в сусіднє село. Один з її синів був командиром в Красній армії і її господарства начальство не чіпало. Так ми залишилися живими…” Інше свідчення з цього ж села: “Наша сім’я тоді вся вижила, бо мій старший брат Микола в коморі колгоспній робив… то крупи принесе, то муки…” Коли села були розташовані неподалік міста, чи селища, в якому були цукрові, спиртові, цегельні чи інші заводи, то люди мали можливість вночі збирати лушпиння картоплі, недоїдки, а коли хтось з родини працював на заводі, то було більше шансів на життя. Люди свідчать, що які працювали на заводі, ті жили краще, бо там давали пайки. Отже, до тих, що мали їжу належала приблизно одна четверта села. Три чверті жителів села були приречені на повільну, мученицьку смерть. Оскільки продукти всі були відібрані, залишалося їсти харчі, які традиційно входили до харчових заборон. Масові свідчення говорять про те, що із диких та домашніх тварин і птахів, їли котів, собак, голубів, горобців, ворон, мишей, дохлих тварин, що здихали в колгоспі, напровесні земноводних плазунів, їжаків. Хто жив недалеко від річки Південний Буг (Поділля), виловлювали черепах, рибу. Рибу у водоймах ловили потайки, їли відразу сиру, бо інакше могли відібрати. Їжаків пекли живцем у печах, щоб позбутися голок. Як свідчить жителька села Роздольне Носівського району Чернігівської області, “Спекли їжачиху в печі, а в неї шестеро їжачат всередині, та нікуди діваться, поїли і їх…” Із рослинної їжі вживали кору, листя і цвіт липи. З цвіту липи навіть пекли коржики, гнилу картоплю, що збирали весною в полі, лободу, рогозу, кропиву, пасльон, макуху, полову, яку запарювали, перетирали, корінь пирію, гичку бурякову, цвіт білої акації, жолуді, брагу, жом. Свідчить жителька з Кіровоградщини, що “Діти ходили до жомової ями і вишкрібали сухий” жом, а дома перемішували його з висівками, або запареною половою і пекли “моторженики” (такі коржики). Жителька с.Єрки Катеринопільського району Черкаської області Сльозка Ніна 1923 р.н. розповідає: “Мати пішла за харчами і згинула десь. Ми жили втрьох, я і два малих брати. Їли жолуді, бур’ян… пухли дуже, з ніг текла якась смердюча юшка. Все перед очима та дядина стоїть, що хліба нам не давала, а в них чогось було…” Розказує жителька с.Степівка Кіровоградської обл.: “Як появилося з-під снігу зелене жито, то коржики з нього пекли, як украдемо в колгоспі. Сестрі пекли, бо дуже больна була… Багатьох в Сибір за це вислали, що крали зелене жито. Хтось заявив і як маму забрали в контору, то сестра злякалася і вмерла, то ті коржики копачам на похороні були…” Але похорони за традиційним ритуалом вже посеред зими, як люди почали масово мерти, не проводилися. Спочатку вмирали в хатах, вмирали цілими сім’ями і не було кому поховати за християнським обрядом. Про щоденні втрати людей свідчать навіть певні етнографічні прикмети. Відомо, що в народі широко побутувало повір’я, що як в селі є покійник, то не можна заквашувати городину, бо не буде зберігатися і не буде придатна до їжі через неприємний смак і запах. Розповідає Присяжненко Глакерія 1928 р.н. з Черкащини: “Якось батько купив буряки, щоб заквасити. А ми їх тушимо та їмо, бо тільки мати вийде з двору, так і почує про покойника, а як почуєш – то квасити не можна…” Місцями поховання людей без жодного обряду стали яри, ями, спільні ями на цвинтарі, бурти з-під картоплі, буряків. Розказує Тищенко Василь 1926 р.н.: “У 1933 році у мене померли дід, баба, тітка. Від ями не можна відійти було, а як тільки відійдеш, то на те місце когось другого вже вкинуть…” Досить багато свідчень про те, що навесні 1933 року, коли вмирали масово, то разом із померлими кидали в ями і ще живих, які вже не могли рухатись. Кілька прикладів. Розповідає Курінна Любов 1919 р.н. з Черкащини. “На радгосп мертвих вивозили, скидали в яму без нічого, а вони ще ворушилися. Мотря Бакалина якось вицарапкалася була. То ми ще з нею і зустрілися були. Я кажу: “Мотря, ти вижила… Я ж сама бачила, як тебе в яму вкинули”. Вона мені розказала, як вицарапкалась, якісь люди по кусочку хліба дали і вигодували її. Тоді звозили машинами (рабарками), хто мертвий, а хто здохне… Тут Торгсін був на вуглі, розказували, що там не раз земля ворушилась, якою мертвих присипали…” Розповідає Лучко Петро 1924 р.н. із с.Запруддя на Київщині: “Була спеціально виділена підвода і 2 чоловіка, які збирали померлих. За один труп вони по 1 кг хліба получали. В яму по 10-20 чоловік ложили, так скидали, без труни. Бувало, що за одну ніч зразу три сім’ї вимирали. Вся сім’я моєї тітки за одну ніч Богу душу оддала…” Свідок Ганченко Андрій 1915 р.н. з с.Софіївка на Чернігівщині згадує: “В нашому селі понад третина померла. Мертві лежали по хатах, на вулицях і ніхто їх не підбирав. Коли масово почали мерти з голоду, то за село почали відвозити померлих і там закопували. За це давали пайок. Якось я там пас худобу. Двоє дядьків привезли на возі мерців, почали скидати до ями. Деякі були ще живі…” Ще одне свідчення з Кіровоградщини: “Велику яку викопали за яром і скидали туди усіх, даже живих привозили і тоді той, що закидав яму, казав: “Закрий очі, бо буду засипать…” Житель села Приютівка на Кіровоградщині 1924 р.н. розповідає: “У моїй сім’ї п’ятеро моїх братів і сестер померли від голоду. Вимерло чуть не все село. Людей вивозили на кладбище кожен день…” Житель Прокопенко Михайло 1920 р. з с.Красносілля на Черкащині розказує: “То Сталін приказав Україну ограбить, хліб позабирать і вивезти за границю, а діти тисячами вмирали. А баржі ті, з хлібом, що найобідніше, потопили в морі, бо ніхто того зерна не купляв, а в Україні все забрали…” На питання звідки він знає про баржі, відповів: “На флоті я служив в 40-х годах, а були ті зо мною моряки, хто ті баржі топив. Якось сиділи ми після поганенької вечері та мріяли про паляницю пухку, то один і розказав, а тоді опомнився, благав, щоб нікому ні слова, бо посадять…” Ці свідчення підтверджують і архівні дані, коли люди вмирали голодною смертю, на колгоспних токах пропадало “цієї зими в колгоспі на кучі зогнило вимолочене 350 пудів гороху, стільки гречки й других культур” (с.Хижинці Вінницького району)(2). Зрозуміло, що від голоду у людей почалися психічні розлади і хоч поодинокі, але траплялися випадки канібалізму, або вбивства своїх дітей, “щоб не мучилися”. Облік померлих не проводився. Погосподарські книги тих років влада знищила. Декотрі люди добиралися до вокзалів у містах і там напризволяще залишали своїх дітей. Що з ними було – ніхто не знає. Люди боялися виходити з дому, не пускали дітей. В роки радянської влади про голод не згадували, померлих не поминали, пам’ятних знаків, хрестів не встановлювали. Їх і досі немає у більшості сіл України, хоч у 1990-тих роках в окремих селах були встановлені символічні хрести чи пам’ятники. Але хіба ми маємо право забути про такий страшний, свідомо спланований злочин проти українських селян? Про це повинен знати весь світ, помолитися за ті мільйони невинно убієнних душ. Отже, документи і свідчення усної історії тільки можуть підтвердити сплановане масове вбивство більшовицькою владою Росії українських селян через засоби блокади, насилля, штучного голоду. Але розум відмовляється розуміти таку нечувану жорстокість. Відбувалася фізична, психологічна, морально-етична руйнація українського етносу. Щоб людство ніколи більше не могло зустрітися з подібним фактом страдницького вмирання людей необхідно, щоб люди знали про це в усіх школах світу. Так як у навчальних програмах багатьох країн є уроки з Голокосту, так мають бути уроки з голодомору в Україні. У нашій традиції дуже розвинений культ предків, а тому неповагою до померлих є відсутність пам’ятних знаків у більшості сіл України. Необхідно спорудити неподалік Києва пам’ятник усім загиблим від навмисних голодоморів в Україні, щоб вшанувати пам’ять цих невинних жертв могли державні діячі не тільки нашої держави, а й інших держав світу. Тільки знання про три голодомори в Україні можуть забезпечити уникнення подібної трагедії.
*Борисенко Валентина Кирилівна, д-р істор. наук, професор кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ 1.Колективізація і голод на Україні: 1929-1933. – К., 1992; Голод 1921-1923 років в Україні. Збірник документів і матеріалів. – К., 1993; Сергійчук В. Як нас морили голодом. – К., 1996; Чорна книга України. Збірник документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе. Упорядкування Федора Зубанича. – К., 1998;
Ящук П. Портрет темряви. Свiдчення, документи i матерiали у 2-х книгах. Кн.I. Київ-Нью-Йорк. Видав М.П.Коць. 1999; Бiлокiнь Сергiй. Масовий терор як засiб державного управлiння в СРСР. - К., 1999; Кулiш Андрiй. Геноцид. Голодомор. 1932-1933. Причини, жертви, злочинцi. - Полтава, 2000 та ряд iнших. 2.Заява до Вiнницької прокуратури вiд iнструктора Вiнницького мiськбюро "Союзпечать" Мельника Михайла //Державний архiв Вiнницької обл. - Вiнницький мiський вiддiл ро-сель-iнспекцiї. Фонд-р-994, оп.1., спр.528, арк.21.
|
