с. Зарубинці

Тепер село не існує, оскільки було затоплене Канівським водосховищем, а мешканці села були переселені в інші населені пункти.

Гончаренко Степан Якович, 1912 р.н.
На час опитування проживав в с. Циблі Переяслав-Хмельницького району

У 1932 році був утворений колгосп “Шлях Леніна” у Зарубинцях. Ходив з Переяслава уповноважений, агітував: “Пишіться в колгосп, у колгоспі буде добре жить”. Ми мали одноосібне господарство, землі свої були, а в кого воли. Уповноважений і свої активісти визивали в сільраду і казали: “Веди коня в колгосп, а то підеш на Сибір, бо не подчиняєшся Советской власті”.

Береш воза, запрягаєш коня, кладеш інвентар, і везеш до колгоспу. Хто вступив спочатку в колгосп, того не грабували. Бригади робили облави, ходили з щупами. Розбивали ступи і жорна. У 1932 році з Денис у Зарубинці прислали розкуркулених. Братчиків Петра, Василя, Дмитра, батька і матір. Коли церкви була хатка (сторожовка). Братчиків поселили туди. Привезли їх зимою.

У 1933 році головою сільради був Мостовий Іван, а секретарем – Коробка Афанасій. У нас був хліб. Я саме женився у 1993 році, після великодних празників. Взяв жінку Мотрю з хутора Лукавиці. На хуторі було хат 50. Ми вінчалися у своїй церкві у Зарубинцях. Привезли попа лодкою з Андрушів, повінчав, дали йому пообідати і відвезли назад. Парою коней з боярами, приїхали на хутір по молоду. У неї відбували весілля. Вгостили нас холодцем, горілкою, шишками. Гуляли під гармошку і бубон. Батько молодої в колгосп пішов спочатку, то в них хліб був. Добре люди кажуть: половина світа скаче, а половина плаче. Ті з голоду вмирали, а ми женились.

У Зарубинцях не так мерли, бо була риба. У кожного були мулявники (пристрій для ловлі дрібної риби — мулявки. Має вигляд двох крил з кулем посередині, виготовляється із рідкою тканини). У нас померло душ 15, а може, й ні. Нас усіх спасала риба та черепашки. До риби добавляли борошенця і пекли млинці. Листя з липи сушили, мололи на жорнах. Збирали в березі ракушки, варили та їли. Крали корів у голод.

Були такі, що їхали на роботу в Київ, і там померли. У мене рідні брати Гриша і Антон померли з голоду. Брати пішли в радгосп “Березки”, біля Ташані, в панську економію. Прожили там 1-2 місяці. Був кагат буряків, а вони сторожами були. Понаїдались тих буряків, напала дизентерія і пропали.

Були пухлі. Людина страшна пухла, як колода гнила. Погляд не такий. Труни не робили, замотували в рядна, клали дерев’яний хрест. Чоловік 3-4 йшли забирати мертвих.

Записала Гнатюк Н. у 1994 р.

Руденко Варвара Василівна, 1918 р.н.
На час опитування проживала в с. Циблі Переяслав-Хмельницького району

У нас село було бідне, землі в людей було мало. Жили в селі середнячки, але хліба не просили. В нас не було ні однієї душі розкуркуленої. Колгосп утворився десь в 1929 чи 1930 році. Мій батько, Руденко Максим Романович, 1888 р. н., одним з перших пішов в колгосп, був він партійним і першим головою колгоспу. Батьки жили добре, були воли і коні.

По селу ходили бригади – або йди в колгосп, або здавай хліб. Батько радив людям: “Підете в колгосп – вас ніхто не зачепить!” Батько здав в колгосп новий віз, нові плуг і драпак, віялку, воли. Більше він назад не забирав. У нас зразу пошти всі вступили в колгосп, а потім всі повиходили, залишилось тільки 22 чоловіки. Двері в нас дома не зачинялися день і ніч – той несе заяву, той забирає. Батько держався за колгосп. Бригади брали у тих, хто з колгоспом змагався.

На хуторі Лукавиця було два багатих дядьки. Один прийшов до батька на раду, то батько сказав: “Віддай хату під школу, а сам живи в сараї”. Він так зробив і його не розкуркулили. Материн батько, середнячок, не захотів іти в колгосп, то у нього забрали воли, купив кобилу і ту забрали, все забрали. В голодовку у нього ноги пухлі були, аби батько не спас, то вмер би. Біднячки пішли в колгосп. Колгосп був погане діло для багатих людей, а для бідних нічого. До нас в село пригнали 2-3 сім’ї розкуркулених з Денис. Одна сім’я Братчиків, батько і три сини, залишилась у нас жити.

Батько був головою, може, з год, а тоді покинув, бо він не міг переносити безпорядку. Потім, він був головою кооперації, а в 1933 році вчився на 6-місячних курсах вчителів у Переяславі. Пізніше люди всі вернулися в колгосп, і в 1932 році колгосп вже був організований повністю, звався він “Задніпровець”. Головою сільської Ради в колективізацію був Мостовий Степан.

В 1933 році в селі якось небагато померло. Забирали в людей і землю, і хліб брали, ходили, трусили, шукали, але сім’ї не вимирали. Перед голодом в селі було десь 120 дворів, померло 8 чоловік. Пам’ятаю всіх людей, що вмерли з голоду. Старий дід, Свитка Герасим, умер, було йому 85 років. Вже картоплю обгортали, дождався він черешень, пухлий був, наївся черешень і вмер. Похований він на кладовищі. Баба Гапка вмерла і з нею маленький хлопчик, може, рік йому був, ще воно не ходило.

Хлопчик був Свитка Івана, який поїхав на заробітки в Київ, а його жінка забрала старшого сина і виїхала в Білорусію. Після голоду вони вернулися назад в село. Баба Гапка така страдна була, більше 80 років, приходила до нас, просить. Ми давали їй хліба, млинців на дорогу, та тільки пішла вона до себе на гору, то назад вже не зійшла. І дитина в колисці вмерла. Їхній сусід, дід Ничипор, їх поховав біля хати, поставив на могилки їм камінці, стоять вони і досі.

Дві сестри Кагарлицькі, Устя і Федоська, померли. Здорові вже були дівчата, Усті років 12, Федосьці – 9. Батько їхній помер раніше, до 1933 року. Як вони вмирали, то їхня мати була коло їх. Потім вона забрала ще одну старшу дочку і поїхала в Білорусію. Вони близько біля нас жили, було, мій батько носить їм їсти. Дід Савка по-сусідському покопав їм ямки і поховав. Гроби їхні і зараз є, коло хати, під калиною.

Люди спасались Дніпром, рибу ловили та їздили на луг по щавель. В кожного дома сітка, мулявник. Баби самі витикали мулявники – посередині куль, а по боках два крила. Одна людина наганяє рибу, а двоє затягують. Ми з матір’ю, було, підемо, наловимо мулявником два відра мульги (молодь риби). Помиємо її і напечемо з неї млинців. Тому ми не дуже голодували, хліба не було, а так не голодували. Але не всі люди ловили рибу. Може, голодуючим що й хто дав, та хіба спасеш? Баба Ганька і дід Савка багато помагали Кагарлицьким, і ми носили, а дівчат не могли спасти.

В голод ми з матір’ю продавали в Переяславі на базарі овечку і ягницю. Продали за 80 карбованців срібними грішми. Поряд з нами на підводі лежав дядько, здоровий-здоровий, пухлий і тільки стогнав. Його жінка видоїла кобилу, накидала в молоко полови і нагодувала цього чоловіка з ложки, а сама десь пішла. Поки вона вернулася, він уже і вмер. Материна двоюрідна сестра із Цибель, здорова така жінка, була в нас днів три. Підкормили ми її, дали і на дорогу. Вернулася вона додому і пішов дощ, лив три дні. Вона з якоюсь подругою полягали на печі і померли. Троє малих її дітей, років до десяти, померли раніше.

Записав Авраменко Ю. у 1994 р.